Нова українська література і театр

​На початку Козацької держави виразно позначилися  в літературі України впливи релігійної полеміки початку 17 століття, а пізніше в літературі довгий час переважали духовні інтереси над світськими внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначилося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Священик Дмитро Туптало, талановитий письменник, написав  збірник пісень - "Руно орошенное" у 1680 році., фундаментальну працю полемічного характеру - "Житія святих" у 12 частинах. Були пісні повчальні - про смерть, тлінність життя тощо. Але почали з'являтися багато пісень, які мали світське спрямування - любовні, політичні, що прославляли героїв - Богдана Хмельницького, Богуна, Палія, Мазепа був автором популярної у той час пісні "Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть... ", також не доведено його авторство іншої пісні : "Ой біла тій чайці небозі...".

​

Характеристичні для цієї доби були вірші емблематичні та панегіричні. Це вірші різних форм - у вигляді яйця, хреста, вази, вірші, які можна було читати з початку та з кінця тощо. Серед авторів перші місця належали І. Величковському, авторові емблематичних збірок "Млеко", "Зегар" та збірки епіграм, ієромонахові Клементу Зіновієву (писав сатиричні вірші); Дмитрові  Тупталові (1651 - 1709), Стефанові Яворському (1658 - 1722) та Григорію Сковороді (1722 - 1794), авторові збірки "Сад божественних пісень". Епос був презентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) - Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; І. Максимовича: "Богородице Диво", "Осьм блаженства" (відповідно 1707 та 1709 рр.).

Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту -про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.

​

Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту - про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.

Великий інтерес викликала так звана паломницька література. Найвідомішим твором цього напрямку у 18 столітті стало "Странствование" В. Григоровича - Барського, в якому описані мандрівки автора по країнам Східної Європи та Сходу, що тривали 24 роки.

​

​

Улюбленим видом літератури кінця XVII - середини XVIII століття була драма. Зародилась вона під впливом польської літератури початку XVII століття. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені тільки розповідалося про події. На зламі XVII та XVIII століть з'являються справжні драми. На Україні розвиток драми був пов'язаний з Київською Колегією. Спочатку вистави були переважно релігійного змісту - присвячені Різдвяним та Великоднім святам. Але потім з'являються драми моралістичного змісту, в яких виступають реальні постаті - "Лазарь", "блудний син" тощо; з'являються драми історичні: збереглися три драми з історії України, одна з римської та одна з сербської історії. 

Вчення поетики в Академії сприяло розвитку української поезії. Видатними зразками української поезії, в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки "Сад божественних пісень" та "Басні харківські" Григорія Сковороди.

У другій половині XVIII століття популярними були побутово - історичні вірші. У них постали герої Визвольної війни, постаті Б. Хмельницького, Палія, Мазепи, українського козацтва. Іншим видом віршів була релігійна лірика - Д. Туптало, Л. Баранович. Ц. Мокрієвич намагався викласти віршами Біблію.

У другій половині XVIII століття спостерігається збільшення впливу на українську літературу російської (А. Кантемір, О. Сумароков тощо).

​"Батьком української літератури" часто називають Івана Котляревського. І це не випадково, бо поема Котляревського "Енеїда" (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. "Енеїда" - це пародійний твір, бурлеско - травестійна поема, переробка поеми римського поета Вергілія, в якій Котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від'ємними сторонами.

​"Енеїда" стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови.
"Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів…, – зазначає Іван Огієнко. – А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись". І далі: "Котляревський міцно поєднав українську мову з українському літературою – після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка".

​

​

​Під час військової служби Іван Котляревський брав участь у задунайських походах російсько-турецької війни 1806-1807 років, відзначався хоробрістю та безстрашністю в боях (при взятті фортець Бендери та Ізмаїл) і при виконанні дипломатичних доручень. Тоді ж познайомився з козаками Задунайської Січі, яких мав залучити на бік Російської імперії. В 1808-му вийшов у відставку в чині капітана.
Влаштуватися на службу вийшло не одразу. Лише в 1810-му став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Який згодом перетворив на зразковий навчально-виховний заклад. Під час походу Наполеона в Росію сформував козацький кінний полк.
Організатор та керівник Полтавського театру (1818-1821). Як і всюди, ставили російські й західноєвропейські п’єси та водевілі. Однак Котляревськь розвивати українську драматургію. Саме для театру в 1819-му написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що й досі не сходять зі сцени. Активно співпрацював з талановитим актором Михайлом Щепкіним, якого допоміг викупити з кріпацтва.

​

​Гумористично - сатирична форма мала послідовників. Найбільш яскравими є Петро Гулак - Артемовський та Євген Гребінка, які користувалися в своїй творчості формою байки.

​Народився письменник у родині священика. Отримав ґрунтовну домашню освіту. Закінчив  «курс богословського навчання» в Київській духовній академії, але замість духовної кар’єри обрав світське життя.

Кілька років викладав у приватних пансіонах Бердичева, вчителював у маєтках польських поміщиків на Волині. Водночас займався самоосвітою. У 1817-му переїхав до Харкова, де був зарахований вільним слухачем словесного факультету Харківського університету.​ Іншим покликанням стало письменство. Приятелював з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, польським поетом Адамом Міцкевичем, Яхненками та Симиренками. Знався з багатьма відомими людьми свого часу. Сам став автором віршів, байок, романтичних балад. Активно друкувався в «Українському віснику» (переклади класиків світової літератури, оригінальні твори різних жанрів). Належав до Харківської школи романтиків. Один із засновників «Українського журналу» (1824-1825).

​

​Початкову освіту Гребінка здобув удома від приватних учителів, згодом учився в Ніжинській гімназії вищих наук (1825 — 1831); тут почалася його літературна діяльність. Значний вплив на формування Гребінки як майбутнього письменника мала його активна участь у літературному житті гімназичної молоді.

​Після закінчення гімназії та короткочасної служби в резервах 8-го Малоросійського козачого полку Гребінка повертається до рідного хутора Убіжище на Полтавщині і періодично займається літературною працею (у цей час з’являються друком його окремі байки, уривки з перекладу “Полтави” Пушкіна).

​З кінця 30-х рр. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Так, за його участю в 1841р. виходить альманах “Ластівка”, на сторінках якого були опубліковані твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Забіли та інших авторів, добірка українських народних пісень і приказок. Тут же було вміщено два напівбелетристичних нариси Гребінки — передмова “Так собі до земляків” і післямова “До зобачення”.

​

​

Народився Григорій Федорович у с. Основа (нині в межах міста Харків). Походив із козацько-старшинського роду. Початкову освіту отримав удома, згодом навчався в школі при монастирі. У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя.

Служив комісаром з питань провіанту в народному ополченні (1806-07 рр.), був секретарем дворянських зборів, повітовим предводителем дворянства (1817-28 рр.), згодом – головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 р. – його директор), Благодійного товариства (1812 р.), Інституту шляхетних дівчат (1812 р.), Харківської губернської бібліотеки (1838 р.).

​

​

Подальший розвиток української літератури пов'язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, Тараса Григоровича Шевченка. Поява у 1840 році "Кобзаря" відкрила новий етап розвитку літератури.

Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. В баладах "Причинна", "Утоплена", "Тополя", "Русалка" сплітається світ реальний та світ казково - фантастичний, побутові образи з образами уяви. Також риси романтичності мають історичні поеми Шевченка. Постаті гетьманів, козацьке життя, воєнні походи, які знайшли художнє втілення в поемах, яскраво говорять нам про захоплення поета минувшиною: "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч", "Гайдамаки".

​

​

​Розвиток театру

​

В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього  світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".

Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.

​

​

Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.

Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

​

​У 1812-1821 рр. організатором і керівником Харківського професійного театру  був Григорій Квітка-Основ’яненко.
Для театральних постановок він написав твори «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1838).

​У 1818 р. театральна трупа Харкова переїхала до Полтави, де розпочав свою діяльність театр, керівником якого було призначено І. Котляревського.

​

​Михайло Щепкін

Український актор, визначний діяч​ української та російської сцени, був викуплений з кріпацтва за допомогою І. Котляревського

​

​

​​Провідними акторами  театру були М. Щепкін та Карпо Соленик.

​

​Карпо Соленик

​Своє життя він присвятив служінню саме українському театру, відмовившись виступати на російській імператорській сцені

​

Репертуар театру складався здебільшого з російських п’єс, перекладних французьких і німецьких мелодрам та водевілів.

На теренах підавстрійської України основи українського професійного театру започаткував священик Іван Озаркевич.

​

У травні 1848 р. аматорський театр у Коломиї поставив першу в Галичині українську виставу під назвою «На милування нема силування».