Я сьогодні прокинувся рано, щоб першим привітати матусю

Щойно пароплав почав підходити до пристані, Ерік кинувся на верхню палубу.

Джерела живуть доти, доки над ними нахиляються попечені жагою губи

Хлопець дуже поспішав, проте все одно запізнився.

Щоб отримати гарну оцінку, потрібно докласти зусиль.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл.

Коли вже народився ти поетом, – за все відповідай у цім житті.

Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю людей з’єднати.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

У досвітньому небі сизіли далекі пера непорушних хмар, наче над цією землею летіло з усіх усюдів безліч перелітних птахів.

Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було окинути оком.

Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

Як тільки займеться десь небо з другого боку, встає зараз червоний туман ірозгортає крила.

Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

Перед тим як вечеряти, Гнат, вийшовши на ганок тонко засвистів

Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому.

Бо коли над сонцем заплететься хмарка, а у серце стукне копитом зима – не нарвеш ти квітів у пожовклім парку, не нарвеш ти квітів, коли їх нема.

Де б у світі я не мандрував, завжди прохолодою сріблиться в пахощах густих калин і трав дзвонкова одстояна криниця.

Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікав на радість людям.

І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони „я”.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою.

Пахне, кажуть, ромен гіркотою, наче пізня дівоча любов.

Хай сторінки мої нерівні й незграбно зверстані рядки, бо в книгу дні мої мандрівні життя вписано од руки.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Дерева благають, щоб парості розпустило в їхнім біднім краї.

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Принишкли хати, наче присіли до землі.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та дозрілий сніп, зводилося сонце.

Вернадський знав, що недалеко той час, коли людина одержить у свої руки надзвичайне джерело сили – атомну енергію.

В’яз так покращав, що привабив до себе синичку в жовтім фартушку, і вона завзято виспівує немудру, але солодко-щемливу пісеньку.

Був на Русі один пан, що страшенно гнобив своїх підданих; бо не тільки мусили вони працювати на нього, але ще відбирав він у них все, що оно бачило.

Хто мріє про булаву, має пам’ятати, що її дають лише гідним.

Хто береться за булаву, мусить розуміти, що її дуже важко здобути, але ще важче втримати.

Талант оживає у тій спадщині, яку залишає після себе, яку зберігають його духовні діти, яку вони цінують, немов коштовну скарбницю.

Талант не буде шукати тріски, бо його творча діяльність стає міцним гранітним п’єдесталом, на якому иайбутнє збудує йому безсмертний пам’ятник.

За народним повір’ям, веселка – це дорога, якою янголи сходять із неба, щоб зачерпнути води для дощу.

Давні індійці, милуючись веселкою, були переконані, що в небі розцвіли квіти, які зів’яли на землі.

Деякі народи щиро вірили, що веселка – це райська дуга, шлях до країни праведників.