Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов!

Годі вам, гурт ворогів і прихильних, марні слова промовлять.

Старі дуби, спасибі вам за осінь, за відлітання радості і птиць.

Літня ніч, спокусниця зрадлива, крилом одним півсвіту обняла.

Рука в руці — і музика жива, спинися, мить, зіграй сонату вічну.

Я не спатиму люба до світу буду думати й буду писать.

Ой не крийся природо не крийся що ти в лузі за літом у тузі.

Тебе я земле всю сходив до краю.

О жовтий квіт мелодії розстань над строгими квадратами перонів.

Добре учителю що ти небокраї підняв нам людського стремління.

Давай-но, серце, ми печаль облишимо, усі негоди одцвітуть, як дим.

Ні, світе мій, вовік не розлюбить святі поля твої, і небеса, і води.

Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерням в рідній борозні.

Бідна волошко, чому ти у житі, а не на клумбі волієш рости?

Так, друже мій, ми любимо одно: старої творчості додержане вино.

О, Борисфене, батьку наш і друже, біля твоїх родючих берегів ти нас з’єднав в часи прадавніх зрушень.

О панно Інно, панно Інно, любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Ой, ви зорі ясні, де ви бачили більше кохання?

Ой, братику ріднесенький, снився мені сон дивнесенький.

Дозволь мені великий господине, розважити книжками смуток твій.

Саме … відбивались у вікнах.

Ти в мені запалила … кохання.

Здалеку виднілися привокзальні … .

… зігрійте мою душу охололу.

… не виходять мені з голови.