Любив дід гарну бесіду й добре слово.

Кривда правду переборе, і від того бідним людям горе.

І Волги плин, і вітер подніпровський несуть веселі наші паруси.

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і уста.

Земля на тих полях була чиста, чорна і сита.

Парк прикрашають статуї, фонтани, альтанки.

На ходу Соломія висмикувала стебло або корінь водорості.

Почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос.

Ось засиніла на небосхилі попруга, чи ліс, чи гори.

Думки, надії і причали снів мені давно нічого не пророчать.

Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою

Люблю твій малиновий усміх і святкову розкриленість барв.

Вітер в гаї нагинає лозу і тополю.

Окрім груш, слив, яблунь, тут росли дуби, клени й тополі.

Ой не хочу хатки, ані сіножатки, ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка.

А фіолетово, а синьо при хаті півники цвітуть.

Ви знаєте як липа шелестить у місячні весняні ночі?

Благослови мене у світ без тебе заборони і думать і страждать,

Ми славим в одах вогнище святе та всіх пускать до нього ще нам рано.

Ти вседержителю в небі на морі і суші день мій грядущий і сущий благослови.

Годі вам, гурт ворогів і прихильних, марні слова промовлять.

Літня ніч, спокуснице зрадлива, крилом одним півсвіту обняла.

Старі дуби, спасибі вам за осінь, за відлітання радості і птиць.

Рука в руці — і музика жива зіграє сонату вічну.

Тебе я земле всю сходив до краю.

О жовтий квіт мелодії розстань над строгими квадратами перонів.

Добре учителю що ти небокраї підняв нам людського стремління.

Я не спатиму люба до світу буду думати й буду писать.

Бідна волошко, чому ти у житі, а не на клумбі волієш рости?

Так, друже мій, ми любимо одно: старої творчості додержане вино.

Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерням в рідній борозні.

Давай-но, серце, ми печаль облишимо, усі негоди одцвітуть, як дим.

Ти в мені запалила … кохання.

Здалеку виднілися привокзальні … .

… зігрійте мою душу охололу.

… не виходять мені з голови.