Кариша 17.05.2022

Ділення двоцифрового на двоцифрове. Ділення з остачею 24.05

By Alice Naumenko

Open Ended

90 : 15 =

Open Ended

95 : 19 =

Open Ended

80 : 16 =

Open Ended

68 : 17 =

Open Ended

85 : 17 =

Open Ended

26 : 3 =

Open Ended

29 : 5 =

Open Ended

47 : 7 =

Open Ended

64 : 9 =

Open Ended

75 : 9 =

Open Ended

48 : 7

Open Ended

36 : 5 =

Open Ended

49 : 6 =

Open Ended

63 : 8 =

Open Ended

24 : 12 + 42 : 3 =

Open Ended

96 : 6 - 80 : 5

Open Ended

5 · 18 - 13 · 3 =

Open Ended

16 · 4 + 11 · 2 =

Open Ended

24 · 4 - 70 : 5 =

Open Ended

56 : 2 + 19 · 3 =

ПРО СІРОГО ВОРОНА ТА ЧАРІВНІ ОКУЛЯРИ

В одному лісі жив лісник із дружиною. І був у них хлопчик Сергійко. Хлопчик дуже любив свій ліс. А ще більше любив він високу грушу, що росла в їхньому саду.

Груша була стара і таємнича. На тій груші, у великому гнізді з чорного ломаччя, жив Сірий Ворон. Сергійкові здавалося, що Сірий Ворон кривдить грушу й через те вона поволі всихає. Кожної весни з її зелених шат вистромлювалися сухі галузки. Вони були схожі на залізне волосся на голові велета. Хлопчик хотів урятувати грушу. Обкопував і поливав її, та одного літа груша всохла. Довелося її спиляти. Коли груша впала, разом з нею впало й гніздо Сірого Ворона. Із гнізда випала золота монета, обгортка від шоколаду, осколок дзеркальця і срібний ґудзик від оксамитової куртки лісника. Дуже зрадів лісник, коли знайшов ґудзика. То був дуже старий ґудзик. На ньому завжди блищала велика срібна зоря.​

​

​ Сергійко теж прибіг подивитися на гніздо Сірого Ворона. Коли хлопчик побачив усе те добро, що лежало у гнізді, він дуже здивувався і спитав батька:

— Тату, для чого Сірий Ворон зносить усе це у своє гніздо? Він же не ходить до магазину і не пришиває ґудзиків до своєї куртки з пір’я?

— Сірий Ворон, сину, — мовив тато, — збирає не гроші і не ґудзики. Він несе у своє гніздо все, що блищить на сонці. Ворон думає, що то блищать скалочки чарівних окулярів.

— А що то за окуляри? — спитав Сергійко. — Ти ніколи не згадував про них. Що то були за окуляри? Розкажи, тату.

— Гаразд, — погодився тато й посадовив Сергійка на пеньок груші. — Слухай же, — продовжив тато. — Давнопредавно, коли ще ні нас з тобою, ні цієї груші не було на світі, з’явилися перші звірі і птахи. Було їх дуже багато. Були вони дуже різні. Кожен з них шукав свого пристанища. Почали птахи обживати ліси, степи, озера й гори. Усі мостили свої гнізда, і тільки Сірий Ворон не брався до роботи. Ніяк він не міг нагріти собі місця.

— Слухай, Вороне, чому ти досі не в’єш гнізда? — спитала його Сойка. — Де твої дітки житимуть?​

​— Без тебе знаю, що робити, — гордовито відповів Сірий Ворон. — На те я наймудріший серед вас, — додав і полетів у хащі, де жила Сова.

— Ти просто ледар! Та ще й невихований! — гукнула навздогін Сойка.

Сірий Ворон навіть не озирнувся на ті слова. «Ще побачимо, хто в кого тепла проситиме», — зловтішно подумав Ворон та й сів на дуба. Сидів він там до самісінького вечора і пильно стежив за Совою.

Треба сказати, що колись Сова бачила не тільки вночі, а й удень. Тільки для цього Сова одягала свої чарівні окуляри. Скельця тих окулярів блищали, наче сонце.

Сірий Ворон як побачив чарівні окуляри Сови, так зразу ж і подумав, що вони гарячі, і від них можна завжди погрітися у гнізді. Але для цього треба було вкрасти у Сови чарівні окуляри. От одного разу Сова не помітила Сірого Ворона на дубі, залишила в дуплі чарівні окуляри й полетіла на нічні лови. Уночі ж Сова чудово бачила й без окулярів. Сірому Воронові тільки того й треба. Прокрався він у Совине дупло, знайшов чарівні окуляри, схопив їх у дзьоба й кинувся тікати в сусідній ліс. Сірий Ворон не подумав про те, що чарівні окуляри так блищатимуть, і не прихопив із собою темної торбини. От як тільки він полетів, окуляри від змахів його крил іще дужче розгорілися й засяяли, неначе метеорит у небі. — Що це так світиться? — питали здивовано птахи, що вже вкладалися спати. — Може, то полетіла Жар-Птиця? — несміливо запитала Жовта Мухоловка.​

Їй ніхто не відповів. Усі, мов зачаровані, дивилися на дивний вогонь над лісом. У сутінках найкраще бачила Сова. Вона зразу ж упізнала свої окуляри й кинулася наздоганяти Сірого Ворона.

— Віддай, віддай, злодюго! — гукнула Сова й летіла слідом нечутно, наче мара. Сова уже майже наздогнала Сірого Ворона. Ворон злякався, каркнув і випустив Совині окуляри. Вдарилися вони об пеньок дуба й розлетілися маленькими блискітками. Гірко зажурилася Сова й крикнула у відчаї:

— Кари тобі, Вороне! Тобі і твоїм дітям — кари! — Кар-р! — тільки й зміг прокричати Сірий Ворон. Він так злякався прокляття, що геть забув усі свої слова. Відтоді і Ворон, і його діти забули свою мову і вміють тільки каркати. Це тепер і їхня пісня, і їхня мова. І каркатиме Сірий Ворон доти, доки не знайде всіх скалок і не складе з них чарівних окулярів і не поверне їх Сові. От і несе Сірий Ворон у своє гніздо все, що блищить під сонцем.

— Тату, а Сірий Ворон знайде колись усі скалки з чарівних окулярів? — спитав Сергійко. Йому було жаль Сови, котра тепер не може побачити ні сонця, ні квітів, ні метеликів, ні білих хмар у високому синьому небі. — Хто його знає, — відповів тато. — Сірий Ворон не втрачає надії. Хоча це дуже нелегко зробити, сину.

— Дуже мені жаль Сірого Ворона, — зітхнув Сергійко. Потім подумав і сказав:

— І Сови жаль. Невже не можна якось допомогти Сірому Воронові? Тоді він повернув би Сові чарівні окуляри.

— Не можна, Сергійку, — твердо сказав тато. — Сірий Ворон скоїв великий злочин. А той, хто розіб’є чужу радість, уже ніколи не матиме щастя.

— Навіть людина? — перепитав зі страхом Сергійко.

— І навіть людина, — пояснив тато. — Радість і горе на землі для всіх однакове. І для звірів, і для птахів, і для людей. Сергійко дивився на старе гніздо Сірого Ворона й думав про те, що він робитиме тільки добро. І для звірів, і для птахів, і для людей.​