Етнос України

Назву місцевості Полісся нескладно вивести від слів «по» і «ліс». І це абсолютно природно, адже північ України – це ліси. От і селилися наші предки «по лісі». Перша писемна фіксація цієї назви зустрічається в Галицько-Волинському літописі під 1275 роком. Людей, які населяють цей регіон, споконвіку кличуть поліщуками.

від слов’янського «волъ» (віл), тобто «Волова країна»;

від литовського «uola», що означає «скеля»;

від імені такого собі Велина, який «велів», «повелівав»;

від слова «олинь», яким раніше називали оленів, тобто Волинь – це земля оленів;

якщо знову згадати про німців, то слово «Волинь» можна перекласти як «кельт», «представник романських народів», тобто «чужий», «іноземець» (для древніх германців, звичайно ж);

найбільш поширеною версією, якої дотримується більшість істориків та лінгвістів, є думка про те, що назва «Волинь» споріднена з праслов’янським коренем «вол» (або «вел», «въл»), що має значення «мокрий», «вологий», «заболочена місцевість».

Про походження назви Волинь історики і філологи сперечаються й досі.

​На думку одних, назва цього регіону походить від назви давнього міста Волинь, або Велинь. Сьогодні його вже не існує, але сліди давнього поселення, знайдені археологами, говорять про те, що розміщувалося воно у місці злиття річок Гучва і Західний Буг (це за 20 км від сучасного Володимира-Волинського).

Інші вчені пов’язують назву території з островом Волін у Померанії (землі поряд з Балтійським морем, нині – райони Німеччини та Польщі). На землях сучасної Німеччини жили слов’яни, але наприкінці першого тисячоліття вони вимушені були поступитися своїми територіями германським племенам. Місцевістю вони поступилися, а от назвою – ні. Так волиняни перекочували на схід (на північно-західні території сучасної України) зі своїм ім’ям.

Походження назви «Волинь» виводять і від притоки Горині – Вілії.

Про побут і традиції мешканців цього регіону дізнавайтеся в музеях:

Музей лісового побуту Полісся (с. Отрохи, Чернігівська обл.).

Етнографічний музей «Древлянське село» (с. Селезівка, Житомирська обл.).

Краєзнавчий музей (смт Маневичі, Волинська обл.).

Краєзнавчий музей (м. Новгород-Сіверський, Чернігівська обл.).

Кролевецький районний краєзнавчий музей (м. Кролевець, Сумська обл.).

Музей сільського господарства (с. Рокині, Волинська обл.).

Заньківська мануфактура (с. Заньки, Чернігівська обл.).

Музей українських старожитностей, Будинок Тарновського (Чернігів).

Щодо походження назви Карпат, то її виводять від різних слів кількох мов: з вірменської «карп» – камінь, «пат» – стіна; з польської «карпа» – великі нерівності, стовбури, коріння; з кельтської «карн» – камінь, купа каміння.

Бойки населяють території кількох областей і районів: Івано-Франківщина (Рожнятівський та Долинський райони); Львівщина (Стрийський, Самбірський та Старосамбірський, Дрогобицький, Сколівський, Турківський райони); Закарпаття (Воловецький, Міжгірський, Великоберезнянський райони).

Свою назву бойки, скоріше за все, отримали завдяки особливостям свого мовлення: на місцевому діалекті частка «бойє» означає «так». Однак не всі бойки погоджуються з такою назвою свого етносу. Можливо, через те, що колись це було глузливе прізвисько, яким їх дражнили сусіди. Самі бойки часто називають себе верховинцями.

Лемки, або русини, – автохтонні жителі Карпат, вони живуть тут споконвіку, займаючи землі на схилах Східних Бескидів і на північний захід від Ужа (в Україні вони живуть на півночі Закарпатської області). У писемних джерелах про них вперше згадується у 6 столітті.

Лемками цю етнічну групу стали називати сусіди, а все через те, що в мові карпатських русинів «для зв’язку слів» часто вживалася частка «лем», яка означала «лише, тільки».

Гуцули живуть на території Надворнянського, Верховинського, Яремчанського та Косівського районів Івано-Франківщини, у Рахівському районі Закарпатської області та в Путильському районі Чернівецької. Саме ці землі знані в народі під неофіційною назвою «Гуцульщина».

Назву гуцулів пов’язують з молдавським словом «гуц» («гоц»), яке перекладається як «розбійник». Однак розбійник непростий, а благородний, адже серед представників цього етносу було багато опришків, народних месників.

Мовознавці виводять назву гуцулів від слова «гочул» (або варіант «кочул») – кочівник. Іноді походження етносу, а отже – і назви, пов’язують з племенем уличів. Цікаві також версії походження гуцулів. Кого тільки не називають їхніми предками: і етрусків (цивілізація, що населяла територію сучасної Італії), і фракійців (народ, що жив на Балканах), і кавказців.

Займає територію сучасних Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини. Європейська Галлія (держава, що існувала 2 тисячі років тому на півдні сучасної Франції) та Галатія у Малій Азії (сьогодні територія Туреччини) отримали назви від кельтських племен, які населяли в I тисячолітті до нашої ери територію Старого світу і залишили тут згадки про себе. Греки і римляни називали кельтів галатами і галами. Можна припустити, що й походження української Галичини пов’язане із загальноєвропейською історією. Колись її столицею було місто Галич, назву якого деякі вчені виводять від назви древніх кельтів. Інші дослідники з такою версією не погоджуються і роблять свої припущення: від слова «галка», від польського hala – гора, від княжого імені Галиця (який похований десь на території сучасного міста), від алазонів, або галізонів (народу, що жив уздовж течій Дністра та Бугу), від грецького gals – сіль (у Північно-Східній Русі центр солеваріння називався Галичем), від слова «галиця» – змія.

Невелика територія Прикарпатського регіону. Це частина Косівського району Івано-Франківщини, рівнинна місцевість між річками Прут і Дністер. З походженням назви Покуття все просто і однозначно. Пов’язана вона із селищем Кути. Після захоплення українських земель поляки почали позначати межі своїх володінь на сході саме цим населеним пунктом. Вони говорили щось на зразок: «Наші землі по Кути». Сьогодні це умовно південно-східний кут Галичини.

Нескладно вивести і назву регіону Буковина. Пов’язана вона з буковими лісами, які, як можна здогадатися, ростуть на території сучасної Чернівецької області. Саме райони цієї адміністративної одиниці України є Північною Буковиною – частиною великої Буковини, південні землі якої належать до території Румунії.

Завітайте до колоритних етнографічних музеїв Карпатського регіону:

Музей народної архітектури та побуту, Шевченківський гай (Львів).

Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м. Коломия, Івано-Франківська обл.).

Закарпатський музей народної архітектури та побуту (Ужгород).

Музей національної культури (с. Плав’є, Львівська обл.).

Музей народної архітектури та побуту (Чернівці).

Музей етнографії та екології Карпатського краю (м. Яремче, Івано-Франківська обл.).

Музей народної архітектури Прикарпаття (с. Крилос, Івано-Франківська обл.).

Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини (м. Косів, Івано-Франківська обл.).

Музей інституту декоративно-прикладного мистецтва (м. Косів, Івано-Франківська обл.).

Музей «Старе село» (с. Колочава, Закарпатська обл.).

Історико-етнографічний музей «Бойківщина» (м. Самбір, Львівська обл.).

Краєзнавчий музей (смт Кути, Івано-Франківська обл.).

Музей Гуцульщини (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).

Історико-етнографічний музей І. Ольбрахта (с. Колочава, Закарпатська обл.).

Музей етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів).

Музей старообрядництва (с. Біла Криниця, Чернівецька обл.).

Музей етнографії і побуту (с. Саджава, Івано-Франківська обл.).

Музей історії (с. Валява, Чернівецька обл.). Музей етнографії та побуту (м. Тлумач, Івано-Франківська обл.).

Краєзнавчий музей «Бойківщина» (м. Долина, Івано-Франківська обл.).

Музей лемківської культури (м. Монастириська, Тернопільська обл.).

Музей гуцульського побуту та мистецтва «У трембітаря» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).

Музей «Хата-стая» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).

Музей «Гуцульська гражда» (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.).

Історико-етнографічний музей (м. Сарни, Рівненська обл.).

Музей «Українська старовина» (м. Яремче, Івано-Франківська обл.).

Музей етнографії та давньої історії (Чернівці).

Етнографічний музей (с. Маринин, Рівненська обл.).

Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.).

Українські літописи згадують ці території під назвами «Пониззя» і «Нижня Русь» (13 століття). Назва Поділля вперше зустрічається у документах 14 століття. До історичного району Поділля входять такі сучасні українські землі:

Житомирська область (південний захід);

Рівненська область (південь);

Тернопільська область; Хмельницька область;

Вінницька область;

Одеська область (північ).

​Походження назви Поділля нескладно вивести від слів «по» і «дол» (нижня частина; поселення, розташовані в річковій долині). Тут виникають асоціації з Поліссям, і невипадково. Тільки якщо в північному регіоні люди селилися «по лісі», то у випадку з Поділлям – «по долу», тобто в долині між річками Південний Буг і Дністер.

Про побут подолян дізнавайтеся у таких музеях:

Краєзнавчий музей (м. Дунаївці, Хмельницька обл.).

Музей етнографії (м. Буша, Вінницька обл.).

Етнографічний музей (м. Могилів-Подільський, Вінницька обл.).

Це Центральна Україна. Рідше зустрічається назва Подніпров’я, і це зрозуміло, адже вона не повністю відповідає істині: вздовж течії Дніпра розташовано багато земель, і не тільки українських, а ще російських та білоруських. Тому назва «Середня Наддніпрянщина» стосовно української території найбільш точна. До цього регіону входять:

Київська область (південні райони);

Чернігівська область (південні райони);

Полтавська область (південно-західні райони);

Кіровоградська область (північні райони);

Черкаська область.

Про побут жителів цього регіону від найдавніших часів до наших днів розкажуть такі музеї:

Музей народної архітектури та побуту (Пирогів, Київ).

Центр народного мистецтва у Петриківці (с. Петриківка, Дніпропетровська обл.).

Заповідник «Трипільська культура» (с. Легедзине, Черкаська обл.).

Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.).

Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.).

Музейно-етнографічний комплекс «Дикий хутір» (сел. Буда, Черкаська обл.).

Музей народного декоративного мистецтва (м. Канів, Черкаська обл.).

Історико-етнографічний музей «Соколиний хутір» (с. Петрушівка, Чернігівська обл.).

Краєзнавчий музей (м. Бобровиця, Чернігівська обл.).

Національний музей українського народного декоративного мистецтва (Київ).

Етнографічний музей «Хутір Савки» (с. Нові Петрівці, Київська обл.).

Етнографічно-туристичний комплекс «Козацький хутір» (с. Стецівка, Черкаська обл.).

Стецівський етнографічний музей (с. Стецівка, Черкаська обл.).

Музей стародавнього побуту і народних ремесел у Плескачовці (с. Плескачівка, Черкаська обл.).

Дім-музей сільського побуту (с. Роги, Черкаська обл.).

Історико-етнографічний музей-заповідник «Козацькі землі України» (с. Вереміївка. Черкаська обл.).

Слобожанщина

До Слобідської України належать сьогодні такі області:

Сумська (південні райони);

Харківська;

Луганська;

Донецька;

Полтавська (східні райони);

Дніпропетровська (північні райони на Лівобережжі).
Цей регіон вважається одним з «наймолодших» в Україні. Напевне, через великі часові «паузи» в його розвитку, а також через те, що в етносів, які його населяли, не було між собою нічого спільного. Люди жили на території українського сходу ще з часів палеоліту. Значно пізніше тут з’явилися представники кочових племен: кіммерійців, скіфів і сарматів, хозарів та булгар, половців та печенігів. Аж до 1430 року по східних степах кочували татаро-монголи, поки їх не «посунули» кримські татари, яким у цьому значно «допомагала» нищівна епідемія.

Українці на цих землях почали з’являтися у 15 столітті. Це були сміливці, шукачі справедливості і кращої долі з Полісся і Волині – тодішніх кордонів українських земель (які входили до складу Речі Посполитої). Таких волелюбців тюрки прозвали «козаками». Саме в цей час з’явилася і перша назва слобідських земель – Дике поле. Обживати і цивілізувати його почали трохи пізніше – у 17 столітті, коли після повстання Богдана Хмельницького сюди переселилися козаки і селяни, заснувавши слобідки. Як не складно здогадатися, звідси і походить назва «Слобожанщина».
Місцеві музеї занурять вас у народне минуле:

Національний музей українського гончарства (с. Опошня, Полтавська обл.).

Детальніше про гончарне ремесло читайте в нашому матеріалі.

Охтирський міський краєзнавчий музей (м. Охтирка, Сумська обл.).

Недригайлівський краєзнавчий музей (с. Хоружівка, Сумська обл.).

Музей археології та етнографії Слобідської України (Харків).

Музей народного побуту та етнографії (м. Маріуполь, Донецька обл.).

Музей народної архітектури (с. Прелесне, Донецька обл.).

Південь України можна, напевно, назвати найменш українським, хоча український етнос тут все ж переважає. У різні часи ці землі належали різним державам: Стародавня Греція, Кримське ханство з Османською імперією, Російська імперія. Тому й народностей на українському Півдні живе багато: крім українців, це греки, татари, німці (яким російська імператриця Катерина II активно роздавала ці землі), вірмени, болгари, росіяни, серби, молдавани.

До південного регіону України належать:

Запоріжжя;

Херсонщина;

Миколаївщина;

Дніпропетровщина (крім деяких північних районів);

Донеччина (південні і центральні райони);

південь Одещини;

Кримський півострів.

Відвідайте музеї цього регіону і дізнайтеся багато цікавого про життя його мешканців:

Національний заповідник «Хортиця» та Музей історії запорізького козацтва (Запоріжжя).

Краєзнавчий музей (м. Берислав, Херсонська обл.).

Краєзнавчий музей (смт Чаплинка, Херсонська обл.).

Будинок-музей німецьких колоністів (с. Ручаївка, Запорізька обл.).

Музей старожитностей (м. Феодосія, АР Крим).

Культурно-етнографічний центр кримських татар «Коккоз» (с. Соколине, АР Крим).

Вірменський історико-краєзнавчий музей (м. Армянськ, АР Крим).

Музей історії та етнографії греків Приазов’я (смт Сартана, Донецька обл.).

Музей-заповідник «Херсонес Таврійський» (Севастополь, АР Крим).

Будинок-музей болгарського побуту (с. Калчева, Одеська обл.).

Музей етнографії кримських татар (м. Старий Крим, АР Крим).

Кримський етнографічний музей (Сімферополь, АР Крим).

Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» (с. Парутине, Миколаївська обл.).