Щоб осягти оком більше простору та на обрії, я йду по тротуару над самим краєчком обривчастих гір.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що всі все місто плаває в задимленому мареві.

А там, де мене чекають, рипає хвіртка тоскно і небо бавовняними шарфом кута й шию од вітру.

Благословенна та ясна година, коли буквар до рук бере дитина.

Над світом стояла така благословенна тиша, що було чути, як кущики жита краплі роси.

Якщо ви любите пісні, які творив народ віками, пливіть у Чернігів по весні чи по Дніпру пливіть у Канів.

Я люблю, щоб сонце гріло, щоб гукали скрізь громи, щоб нове життя будило рух і гомін між людьми.

За тим селом, де в полі бліндажі колись гули залізною луною, щебече дощик, сіє стороною, і мак горить, і колос на межі.

Було б добре, якби ти взяв і Сергія, бо вдвох буде зручніше.

Часом озивався на сусідів, з якими сидів за столом, намагаючись дізнатися, чи Ніхто з них не помічає його стану.

Коли всі чадіють від впертого повітря, люди мусять бігти до цього колодязя, щоб обливатися водою, яка була дуже прохолодно, тому що наближався вечір.

Коли ми з батьком зайшли до кімнати, два моїх двоюрідних брати і сестричка, побачивши чужих, прожогом кинулися під ліжко і не вилазили звідти, як їх не кликали, аж доки ми не поїхали з хутора.

Вона відчинила вікно, щоб провітрити хату, і допізна оповідали сестричкам про місто.

Там, де ти колись ішла, тиха стежка зацвіла.

Коли вдосвіта виїхати, то на обід саме поспішаєш.

Вона бачила ці береги, коли вони ще були зовсім пустельник густа біла рослинність, що оточувала навкруги, переносила мрію в якусь зачаровану країну.

У небі ластівка мріє далека, що на крилах весну принесла.

У слові рідному велика сила є, що розбиває граніт і золото кує.

Небо і вода поволі відкривалися позолотою, яка високо над головою і біля самого берега перетворювалася на прозору блакить.

Їй здалося, що канонада наближалися.

Не поет, хто забуває про страшні народні рани.

Щоб знати людей то треба пожить з ними

А навкруги гарно як буває напровесні в полі.

Згинуть роси як над світом сонечко зійде багряне.

Це було як співав соловей над рікою.

І куди не підеш не життя а краса.

Тут уже я дядьку Севастіану не вірю, хоч він правдивий і добрий чоловік.

Ось тільки варто прислухатись, як шарудить на вітрі сухий бур'ян у полі, як у тому впертому шарудінні живе не тільки печаль, а й надія.

Тепер вони слідкували за його рукою, як оркестр за паличкою диригента.

На якусь мить настала тиша так що над рікою піднялась у не піднялись у небо голуби, знаменуючи мир і благодать.

Край неба на сході помітно блідий, так що в нього вже можна розпізнати сіру пелену розірваних вітром хмар.