Ой, козаки, ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного

города Богуслава не минайте.

Не пий, Хмельницький, дуже

Золотої Води, —

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди.

То не грім в степу грохоче,

То не хмара світ закрила,

То татар велика сила

Козаченків обступила.

Вся ти єси, Україно,

Славою покрита,

Тяжким горем, та сльозами.

Та кров'ю полита!

І поки над білим світом

Світить сонце буде, —

Твої думи, твої пісні

Не забудуть люди.

Стоїть місяць над горою,

Та сонця немає,

Мати сина в доріженьку

Сльозно проводжає.

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться,

Ой як болить моє серце,

А сльози не ллються.

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Знаю, що смерть — як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, —

Все пожере, як солому пожар.

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш...

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей —

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій» — десь чують дідугани.

А солов’ї!…

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вона верталась із ясного саду,

Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: " Яку б найти принаду,

Щоб привернуть тебе до рук моїх?"

Вона ж йому: "Світи щодня лампаду

Кіпріді добрій".

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,

Крізь дні буденні — богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,

Що під гармати революцій

Уміли кинуть п'яний сміх

В скривавлене обличчя — муці

Хто в дикий вихор гопака

Втіляв життя назустріч степу,

Й чия упевнена рука

Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді-то

Вони взяли свячений ніж,

Залізняка майбутні діти!

Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той —

Та враз підвівсь, і запалав,

І з серця кров'ю крикнув Гонта.

Даремно, вороже, радій —

Не паралітик і не лірник

Народ мій — в гураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських —

І по паркету наших заль

Ступати лаптю буде сковзько.

Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

у хмарах отих пурпурових.

В огні канонад, що на захід женуть

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

до весен і світлих, і щирих.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,-

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари на небі...

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі

кожне слово

нашої мови

проспіване у Пісні

тож пісенними словами

з побратимами

у товаристві розмовляємо

кожне слово

нашої мови записане у Літописі

тож хай знають вороги

якими словами

на самоті мовчимо